Ігор Шамо

Ігор Наумович Шамо (21 лютого 1925, Київ, Українська СРР, СРСР — 17 серпня 1982, Київ, Українська РСР, СРСР) — український композитор єврейського походження. Заслужений діяч мистецтв України. Народний артист України. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. М. Островського. Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями. Почесний громадянин міста Києва.

Народився в Києві. Закінчив музичну десятирічку імені Лисенка — першу спеціалізовану школу в Україні. Екстерном закінчив Друге медичне училище за фахом «фельдшер» і на початку 1942 року у 16 років пішов добровольцем на фронт. Пройшов всю війну, був поранений.

Після демобілізації в 1946 році Ігор Шамо вступив до Київської консерваторії, яку закінчив з відзнакою в 1951, композиторський факультет у класі професора Бориса Лятошинського. Ще на третьому курсі консерваторії був прийнятий до Спілки композиторів України. Під час навчання працював у самодіяльному театрі заводу «Арсенал», де робив музичне оформлення спектаклів. На дипломному концерті виконав на фортепіано у супроводі симфонічного оркестру свою «Концерт-баладу», яка відразу увійшла в концертне життя, прозвучала в авторському виконанні в Києві, а потім і в Москві.

Ігор Шамо мешкав у Києві до кінця життя. Він є автором симфоній, фортепіанних творів, музики до кінофільмів та понад 300 пісень. Багато років співпрацював з українським поетом Дмитром Луценком, у співавторстві з яким написані пісні «Києве мій», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Пісня про щастя» та багато інших. Кумирами юного Шамо були І. Бах, Р. Шуман, С. Рахманінов. Йому подобались поривчастість та імпульсивність у Шумана, широта та гармонічна наповненість у Рахманінова, аскетична суворість, прихована сила у Мусоргського.

У 1976 став лауреатом Державної премії Української РСР імені Т.Г. Шевченка[2][3].

Ігор Шамо помер 17 серпня 1982 року від раку шлунка. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.